Previous Entry Share Next Entry
Теща в килимі.
sandman1975
Мабуть, прийшов час розповісти storyЦю історію розповіли приятелі мого брата, а він вже розповів мені.
Сталося це на зорі первісного накоплення капіталу- на початку, а може й в середині дев'яностих.
Для тих, хто не знає, розповідаю, що в ті часи купа народу за власним бажанням, а значна частина- вимушено стали підприємцями. Ті, хто став ними вимушено, пішли на цей крок аби прогодувати себе та свої родини, бо на багатьох підприємствах людям просто припинили платити хоч якісь гроші. Керманичі ніби сказали- виживайте хто як зможе. Хто почав тягти з підприємства все, що можна було стягти, а хто взяв якусь суму, яка лежала на чорний день, взяв "кравчучку" та й поїхав за товаром: хто до Польщі, хто до Туреччини, хто ще куди. Продавалося тоді майже все. Виходило бізнесувати в кого як, хто швидко зоорієнтувався та пішов вгору, став торгувати оптом. Багато оптовиків осіло на 7-мому кілометрі в Одесі. Такими оптовиками й будуть герої мого оповідання.
Підприємець, назвемо його Андрій, почав доволі успішно тягати з Польщі килими та різні супутні товари, трохи згодом вийшов на більші об'єми та прикупив "дев'ятку" з причепом.
І ось одного літнього дня мався Андрій їхати за черговою партією килимів до Польщі. Подорожі ці носили часто характер вкрай небезпечний. Ще з кінця 80-х років на дорогах часто працювали різні кримінальні елементи, і коли ти впорожні їхав бусиком чи легковою в бік кордону, а номери в тебе- не місцеві, всі розуміли, що їдеш ти з грошима в Польщу за товаром. Бажаючих відібрати в тебе гроші, а на зворотній дорозі- товар та залишки грошей було більше чим дуже багато. Причому правоохоронці часто працювали разом з криміналом, що українські, що польські. Чимало людей лишилося на тих лихих дорогах грошей, здоров'я, деякі пішли з життя.
Пишу про ті часи не просто з чужих слів, з 1994-го по 2000-й рік бувало й декілька разів на місяць їздив в відрядження до сусідньої країни. 1994-1996 їздили потягом, це було куди безпечніше, але не так вигідно.
Бусики часто збивалися в стихійні "конвої", щоб було не так страшно.
Через хворобу дитини дружина Андрія лишилася вдома, а з ним замість неї до Польщі поїхала теща. Візи тоді до Польщі не були потрібні. Потрібні були лише закордонні паспорти та так звані "ваучери", типу запрошення. Продавалися вони багато де, особисто ми брали їх в касах попереднього продажу в Києві.
Наші герої благополучно дісталися Варшави, де на стадіоні був в ті часи оптовий базар. Закупивши та завантаживши в причіп партію товару, Андрій лишив тещу в "дев'ятці" на стоянці охороняти машину та товар, а сам пішов купити гостинців дітям та собі трохи прибарахлитися. Коли повернувся, одразу зрозумів, що щось не те. Теща сиділа на пасажирському сидінні і не рухалася...
Андрій боявся визнати це, але очевидно було, що теща померла... Вона ніколи ні на що не жалілася, завжди допомагала і тихо пішла з життя. Причину смерті ніхто вже не пам'ятає. Добре, що співвідчизники були поряд, допомогли порадою. Хто не знає, розповідаю, що всі підприємці, які приїздили до стадіону власним транспортом, ставали поряд одне одного на одній дільниці паркінгу. Так було не так страшно, бо часто по їхню душу туди навідувалася гопота вимагати гроші. Хтось приглянув за машиною, поки Андрій бігав до телефону викликати поліцію, спочатку він в шоці думав їхати собі до Одеси, але сусіди по паркінгу його зупинили, мовляв, з трупом без документів через кордон ти не проїдеш. Приїхала поліція, швидка. Всі займалися своїми справами. Один з співвідчизників порадив витягти тещу з машини, поки її тіло не заклякло, бо потім її в сидячому положенні не покладеш в труну, та замотати тіло в один з великих килимів, які були на причепі. Сказано- зроблено, сусід по паркінгу допоміг Андрію розстелити великий килим та загорнути в нього тіло. Так Андрій поїхав потім одержувати всі необхідні для перетину кордону з вантажем 200 документи.
Кордон Андрій пройшов для того часу дуже швидко, його всі пропустили, коли він пояснив, що везе. Прикордонники та митники що польські, що наші поспівчували, до решти вантажу не мали жодних питаннь, але килим довелося двічі розгортати. Поїхав собі Андрій по "Варшавці" в бік Києва. В ті часи в нічний час треба було реєструватися на всіх постах ДАІ. Ось на одному з таких постів, в Маневичах Андрій вирішив перепочити, бо сильно вимотався. Поставив машину в "безпечному" місці, в візуальній близкості до посту в освітленому місці та міцно заснув. Прокинувся на світанку, вийшов з машини та побачив яке то "безпечне" місце,- весь товар з причепу було викрадено. Перша думка, що приходить,- це те, що самі даїшники могли бути навідниками, їхав Андрій один, в основному всі їхали мінімум по двоє, був дуже втомленим. Так чи інакше він підняв галас, що його обікрали, приїхала група, оглянула місце події, прийняла заяву.
Але так ніхто нічого не знайшов. Злодії, видимо, коли виявили труп в килимі, закопали його десь в лісі. А Андрій привіз в Одесу лише папірці....
Отак.
Пішла людина з життя, і навіть де її останній притулок родичі не знають.

Замість епілогу.
Насправді, це всього лише байка, тому що є безліч подібних історій з різними варіаціями, не бізнес-поїздка, а сімейна подорож, теща напросилася і так далі. тому не судіть суворо...

?

Log in

No account? Create an account